“Я йду воювати в ім’я того, щоб мої діти ніколи не побачили війни”, – сказав свободівець Віталій Коломієць своїй дружині. Вона розуміла, що ніякі вмовляння, ніякі прохання не зупинять її чоловіка. Він був таким – українцем, націоналістом, тим, хто ніколи не ховався за чужими спинами.
Віталій народився в сім’ї військовослужбовця і вчительки в селищі Стеблів на Черкащині. З юного віку у нього було загострене почуття справедливості. Хлопець був з характером. Якщо знав, що правий, свою думку відстоював до кінця.
Більшість його однолітків захоплювалися технікою, не залишився осторонь і молодий Коломієць. Згодом тяга до “залізного коня” стала професією.
Як всі сім’ї військових, ця родина вдосталь покаталася по гарнізонах. Дитинство і юність Віталія пройшли в містах Росії. Гірко від того, що саме ті, кого Віталій вважав своїми друзями дитинства, через багато років стали ворогами України. Курсанти Челябінського танкового училища, в якому навчався Віталій, з перших днів війни чинили інтернетатаки на сторінки Коломійця у соцмережах, не гребуючи навіть погрозами щодо його сім’ї, в якій росли доньки.
З 1990 по 1994 роки Віталій служив у Білоцерківському районному відділі внутрішніх справ. Звільнившись з органів міліції, він відкрив свій невеликий бізнес. Підростали доньки. Можна було б спокійно жити. Однак, це не в характері Коломійця. Гостро відчуваючи несправедливість влади до свого народу, Віталій у квітні 2014 року долучився до лав ВО “Свобода”. Тут він знайшов однодумців, людей, яким небайдужа доля України, які готові зі зброєю в руках захищати свої національні інтереси. Білоцерківське громадське формування з охорони громадського порядку “Щит” також із радістю прийняло в свої лави істинного патріота-свободівця Коломійця.
З початку подій на Майдані Віталій був на барикадах в перших лавах. Побратими з 40-ї сотні згадують його як безстрашну людину, яку можна було побачити там, де особливо небезпечно. Ні у кого не виникало жодного сумніву, що з перших днів війни патріот піде добровольцем.
Будучи прекрасним сім’янином, добрим та люблячим батьком, Віталій до останнього не говорив своїм близьким про ухвалене рішення. Як би важко не було дружині і трьом дочкам – рішення глави сім’ї вони не обговорювали. Віталій Коломієць в кінці травня 2014 року пішов добровольцем у батальйон “Донбас”. Там він став старшим кулеметником на псевдо позивний “Танкіст”.
Неможливо забути весну 2014 року … добровольцями на фронт йшли найкращі. Йшли, не думаючи про те, у що будуть одягнені, що будуть їсти і пити. Йшли для того, щоб не пустити російську орду на українську землю. Згадуючи ті дні, розумієш, наскільки великий український народ. Хлопцям на фронті допомагали всі – від малого до великого. Чоловіки в тилу виготовляли пластини для бронежилетів, жінки шили одяг і збирали продовольство для воїнів, діти плели маскувальні сітки. Волонтери цілодобово не спали, розуміючи, що від їх роботи залежить життя наших захисників.
Іловайський котел… Ці два чорних слова Україна не забуде ніколи. Скільки загинуло наших хлопців, скільки пропало безвісти – досі точно не відомо. Котел забрав і Віталія Коломійця. Прорвавшись з колоною автомобільного батальйону “Донбас” в районі села Червоносільське, він вийшов у поле в сторону села Многопілля для того, щоб зібрати тіла убитих і поранених. Віталій розумів, що для сімей, чиї близькі полягли в бою, вкрай необхідно хоча би поховати своїх чоловіків і синів. Віталія, який ніс тіло загиблого друга з позивним “Нацик”, розстріляли російські танкісти.
Герої не вмирають. Ті, хто віддав життя за свободу свого народу, відродяться в дітях і онуках. Їх праве діло продовжать ті, хто з гордістю називає себе українцем.
Текст: Маргарита Ковалевська. Фото: Олександр Васюкович