fbpx

_Володимир Івасюк

Степан Бандера, Ярослав Стецько, Роман Шухевич, безліч інших патріотів вели національно-визвольну боротьбу зі зброєю в руках на фронті політичному. Володимир Івасюк підхопив їхній стяг з олівцем та нотами на фронті культурному, на фронті не менш важливому, на якому при вмілих діях можна було розбудити приспану в українцях роками комуністичного правління споконвічну спрагу до волі та згуртувати людей на боротьбу проти режиму.Цими днями минає 33 роки з дня смерті Володимира Івасюка, видатного українського композитора, патріота, одного з батьків української естрадної музики. 24 квітня 1979 року за телефонним викликом він йде з дому та більше не повертається, а 18 травня його тіло випадково знаходять повішеним у Брюховецькому лісі під Львовом. Вічна пам’ять…

Звісно, Івасюк не міг відверто закликати до якихось революційних дій, тому він звернувся до душі народу. Безневинні, здавалося б, пісні композитора вступили в справжній бій з “геніальною” музикою “совєцькіх композіторов”, що наполегливо заповнювали весь простір своїх колоній. Вступили в бій за душу кожного українця, якого вперто намагалися перетворити на “совєцького чєловєка”, адже людина з такою душею не буде відчувати гніту окупантів на своїй рідній землі, вона стане вірним бійцем окупаційної армії. В Москві чудово розуміли, що скрізь, де звучить “вєлікій і могучій” (в діловодстві чи пісні), – там є територія, підвладна Росії. І якщо запровадження “язика інтернаціанальнава абщєнія” у діловодстві дозволяло їм накласти лапу на матеріальні багатства чужої нації, то проникнення “русскай рєчі” в пісню призводило до мутації самобутньої душі народу, до її виродження та закріпачення. Адже лише позбавлений національної культури народ міг стати рабом інтернаціонального монстра.

Як не було ворогам українського народу достатньо смерті Бандери, так не було їм достатньо і смерті Івасюка. Як становив (та і становить) для московських окупантів небезпеку після своєї смерті Степан Бандера, так і становив її Володимир Івасюк. Аби зменшити посмертну силу патріотів, вороги звернулися до своїх звичних методів. Як вони намагалися затерти пам’ять про спротив большевицькій окупації та героїв визвольного руху, так пізніше вони намагалися затерти пам’ять про Івасюка та його творчість.

У колишній квартирі композитора в Чернівцях на вулиці Маяковського, 40 (чомусь не вулиці Івасюка – його ім’ям названа невеличка вулиця на окраїні міста, поблизу Південно-кільцевої вулиці, подалі від людей…) є музей митця. Якщо переважна більшість музеїв має вихідний день в один із буднів, то цей музей, який мав би стати місцем паломництва в Україні, має вихідний в суботу, а в неділю працює лише до 16-ї години. Офіційний висновок про самогубство, в який давно ніхто не вірить, висить на окремій стіні, і кидається в очі відвідувачам. І нічого ви тут не знайдете ні про вирваний язик, ні про гілки, встромлені між ребра… Але вбивці виявили себе під час похорону композитора. Про місце і час похорону ніде не повідомлялося. Того дня у багатьох вишах було призначено комсомольські збори з обов’язковою явкою, за присутність на похоронах погрожували звільненням з роботи, а на самій процесії прощання з автором “Червоної рути”, на яку прийшли тисячі людей, всюди снували агенти КҐБ.

Дуже цікава історія створення найвідомішої пісні Івасюка – “Червоної рути”. За спогадами сучасників, які були близькі до композитора, “Червона рута” була створена автором в помірно-сумній тональності (як і більшість пісень Івасюка) для того, щоби привернути увагу українців до ганебного стану нації на своїй рідній землі. Крім того, “Червона рута” передбачає чоловіче, а не жіноче виконання пісні. Адже лише закоханий юнак може звертатися до своєї дівчини зі словами “ти у мене єдина”, “увійшла в мої мрії”.

Одначе “керівна рука” КПСС вирішила притупити зброю Івасюка, і перше виконання пісні було довірене не українським соловейкам Назарію Яремчуку чи Василю Зінкевичу, а Єленє Ніколаєвне Кузнєцовой, мабуть аби вбити в голови українців думку про їх неспроможність зробити будь-що без “старшого брата” (чи “сестри”). Далі виконання пісні підхопила Софія Ротату, але співала її не по нотах автора, а в стилі “ой, як весело живеться в нашому колгоспі”. Дякувати Богу, Тарас Чубай та гурт “Плач Єремії” повернули душу композитора в цю пісню 2002 року.

Фізично знищивши Івасюка, вороги українського народу знищили і його спадщину: зник вміст портфелю композитора – ноти і пісні. Але чи просто знищили? Після смерті Володі в шаленому темпі почали плодити свої твори московські композитори – Дунаєвський, Тухманов, Добринін, пізніше Рєзнік, Ніколаєв, Крутой… Чи не лягли пісні Івасюка на стіл “Союза кампазітарав” у Москві? Поверхової обробки пісень було би цілком достатньо, аби не впізнати в них почерк Івасюка.

Схоже, що зброю Івасюка в національно-визвольній боротьбі українців їх вороги спробували повернути проти них самих. Нова й нова музика “талантлівих совєтскіх композіторов” заповнює весь простір “от Москви до самих до окраїн”: звучить на радіо, телебаченні, в концертних залах.

Але насправді такій зброї можна чинити спротив. Якщо в серці твоєму українське слово, українська думка та віра в Україну, то така зброя ламається об твої груди. Вона не може проникнути в серце, тому що там живе і цвіте червона рута. Помираючи в страшних муках, Володимир Івасюк посіяв насіння квітки свободи в серцях мільйонів українців з надією на те, що з часом вона розквітне там буйним цвітом, і через боротьбу перетворить нашу землю в квітучу, а нас зробить господарями на цій квітучій землі.

Не підведімо його.

Ярослав Тромса,
член Білоцерківської міської організації ВО “Свобода”